Нові грані таланту Тамари Покотило

Тамара Покотило своєю творчістю засвідчила активний пошук власної пластичної мови та прагнення дослухатись свого голосу, про що була слушна нагода пересвідчитись на ювілейній персональній виставці мисткині 2002 року. Вона є палкою прихильницею Катерини Білокур, ревно шанує прояви українського духу в народному мистецтві і в професійному образотворенні. Її мистецтво навіяне природою та народним мистецтвом Полтавщини, де народилася та  Буковиною, яку за тридцять років відчула усім серцем. Протягом багатьох років об’єктом її мистецьких візій є квіти та різноманітні квітково-рослинні композиції. Дедалі вони стають більш настроєвими та образними. Одними з останніх цієї серії є твори, в яких символічну роль відведено пелюсткам квітів. У батику “Мій сад”,  жасмин духмяним диханням білих пелюсток огортає букет з люпину, лілеї, кручених паничів. У роботі “Віднесені вітром” – зображення двох квіток, що летять і гублять над розпеченою пустелею свої ніжні пелюстки. Мисткиня завершила цю серію композицією “Не малюй, Тамаро, квіти”. Вона зобразила себе у вигляді жінки-пелюстки, яку разом з розкішною галузкою лілеї підхопило виром і виштовхнуло крізь раму із звичного й затишного білого простору до незнаного чорного, який заповнений хвилями слів: “Не малюй, не малюй квіти, це дуже просто, не малюй цього...” В такий спосіб вона свідомо й рішуче немов зрушила себе до нового творчого етапу. Так вона прощалася з квітами, лірично забарвленою поетичною подібністю до натури. Відтак зроблено новий крок і розпочато наступну серію батиком “Кінець літа”. Це - твір ключовий, в значній мірі програмний, в якому провідним є не передача натури, а творення її живописно-умовного образу. Автор будує його на передачі враження від духмяного літнього дощу та землі, що напоєна ліловими пахощами. Це вже не літо, а скоріше відчуття жалю за літом, що відходить і перетворюється за її висловом “на платтячко, залатане барвінком, метеликами і літнім дощиком”. Розсипалось літо прямокутними й трикутними  латочками, неначе клаптиками колись розкішного орнаменту.

Тривалий процес пошуків на кшталт збирання шматочків того орнаменту знайшов продовження в імпровізаціях на тему “Трансформації”. У творах цієї теми Тамара Покотило дослухається своїх відчуттів та інтуїції, йде за образами, що народжується в її уяві: колядники, різдвяна зірка, вертеп... Художницю захоплює процес освоєння й усвідомлення глибин етнокультури – первісної мови знаків-символів (хреста, кола, квадрата), якими щедро орнаментовані українські народні килими, вишиванки та писанки.

Отже в неї виникають цілі образні системи, які вимагають втілення. Розвитком серії “Трансформацій” є твори “Ноєв ковчег” та “Вічний млин”.  Єднає їх вселенське відчуття нашого буття: млин – це хрест, що здавна уособлював ідею простору, водночас млин – це колесо життя і цивілізації. Провідною ідеєю є осягнення формули світобудови та вселенського шляху від життєвого хаосу до гармонії. Складна композиційно-ритмічна структура робіт утворена мотивами півмісяця, сонця, хреста. Вартісними ознаками гармонійної викінченості цих композицій-імпровізацій є графічна динаміка геометричних форм та естетика колористичної подачі.

Прагнення дошукатися прихованого тисячоліттями змісту буття навертає художницю до українських обрядових свят. Одним з програмних творів в її творчому доробку є твір 1989 року “Згадка про свято Івана Купала”. Він вражає заглибленим відчуттям архетипного осягнення всесвіту з його стихіями та високим образним вирішенням. Доволі переконливим є втілення відчуття поетики всесвіту, українського фольклору у фігуративній композиції “Буковинська писанка”, створеного цими роками. Центричність та симетрія, оповідність сюжету та пісенність, розкриття змісту через символіку мотивів – все це якнайкраще підтверджує тезу про спорідненість твору з українським народним світовідчуттям. Знаковість символів розкриває ідею радості свята воскресіння і щастя життя. Сяйво писанки-сонця огортає і об’єднує  увесь квітучий світ-сад і усіх людей, які уособлені у двох пристоячих постатях жінки та чоловіка. Твір присвячений буковинському дуету “Писанка”.

Одною з провідних тем української образотворчої традиції є тема єднання людини з природою та одухотвореність природних стихій. Саме вона надихає Тамару Покотило на створення наступної  серії, які об’єднує назвою “Умовні пейзажі”. Серед них “Русалчин сон”, в якому автор пропонує власну інтерпретацію розуміння животворних таємничих сил природи. У “Віддзеркаленні”, де оживає  ліс, відбиваючись у воді і де небо промовляє до землі, центральною є пантеїстична ідея. “Золоті та срібні крила”, “Польоти уві сні” – твори, в яких Тамара Покотило пластично втілює власну подачу відображення міфологічного співіснування стихій: повітря, води і землі. Декоративна площинна розробка композицій будується на  динамічному чергуванні кольорових плям, активності плинних ліній та ритмічному повторі  контурів півмісяця, в нетривкості форми якого автор вбачає спосіб передачі ефекту простору й стрімкості польоту.

Властива традиційній українській образотворчості статичність композиції у Тамари Покотило виступає важливим засобом виразності. У творі “День” провідною ідеєю є цілісність всесвіту та земного життя, де в єднанні природи і людини, розчиненні людини у природі утворюється вища поетика і гармонія буття. Програмним видається батик “Моя мрія – сон”. Жіноча постать немов зіткана з краєвиду. Її узагальнений контур зникає і знову з’являється в пейзажі, перегукуючись з хвилястою лінією виднокола, півмісяцем, стрункими стеблинами пишної мальви, духмяним летом пелюсток та ледь вловимими порухами повітря. Мисткиня стверджує, що природа є жінкою, жінка є природою. Монументальність та надчасовість – ці типові риси національно образотворчої традиції є тут визначальними.

Узагальненість зображення властива також жанровим сценам в пейзажі, свого роду сюжетним пейзажам. Йдучи за народною картиною, пані Тамара розробляє власну інтерпретацію сюжету “Козак Мамай”, сцени з народного життя як у творі “Солов’їна пісня”, де постаті парубка та молодиці в обіймах утворюють символічне Вічне дерево – дерево життя. Проте якщо ці композиції сприймаються на рівні осмислення української фольклорної традиції, то твори “Кудись ішли старі дерева”, “Додому з поля”, “Пам’яті мами” є прикладом архетипного мислення та висловлювання на асоціативному рівні.

Промовисте відчуття  українського простору із зближеними планами, його декоративно-площинна подача з характерним  акцентуванням обрію та наративність єднають ці жанрові твори  із серією своєрідно потрактованих історичних композицій: “Вислані до Сибіру”, “Катівня НКВС”, “Голодомор 33-го”, “Жнива 33-го”,а також “Козацька могила”. Твори на теми козацької історії та подальшого часу є також інспіровані відчуттям першоджерел і національної духовності.

Отже творчість члена Національної Спілки художників України Тамари Покотило засяяла новою гранню її таланту. Устремління прислухатися до генетичної пам’яті, усвідомлювати себе та свої корені викликає у мисткині потужні естетичні переживання свого походження та історичного поступу України, що реалізується в нових творчих пошуках та мистецьких творах.