The author analyses the specific features of the Ukrainian worldview in the works of contemporary bukovynian artists. Special attention is paid to this original field of the Ukrainian fine arts that is bases on the national folk art and the traditional manifests in the art of Ukraine.

Питання самобутності творчих індивідуальностей значною мірою визначає проблема національного. Відомо, що суттєву дію на художнє творення справляє глибинне сприйняття традицій українського народного мистецтва та фольклору, а також архетипне відчуття дійсності, осягнення прадавньої символіки у творенні образів з властивим українцям космологічністю мислення та поетичним переживанням натури. Зазначимо, що український грунт в мистецтві утверджується як в ідейно-тематичному сенсі так і у формуванні нової естетики національного мистецтва. При цьому засадничими є прояви історичної та генетичної пам’яті, впливи візій народного буття, ідей та образів національного відродження України. Важливим є і спосіб формовияву. Основні пластичні риси української форми беруть свої початки в українській народній творчості, народній картині, українському образотворенні ХVII-XVIII століть та 20-30-х роках ХХ століття. За основні чинники традиційного формотворення маємо структуру композиції з її центричністю та особливостями об’ємно-просторових вирішень (тривимірність, тяжіння до двовиміру та площинності), а також декоративізм, знаковість тощо. Про актуальність проблеми свідчать численні наукові розробки в Україні та жвавий інтерес сучасної української критики та істориків мистецтва.

Під таким кутом зору цікаво проаналізувати творчість сучасних буковинських художників. У цьому зв’язку розглянемо роботи членів Національної Спілки художників України Тамари Покотило, яка працює в галузі художнього розпису тканини (батику), графіка та маляра Івана Балана, графіка Ярослава Зайця.

Тамара Покотило своєю творчістю засвідчила активний пошук власної пластичної мови та прагнення дослухатись свого голосу. Вона є палкою прихильницею Катерини Білокур, ревно шанує прояви українського духу в народному мистецтві і в професійному образотворенні. Її мистецтво навіяне природою та народним мистецтвом Полтавщини, де народилася та Буковиною, яку за тридцять років відчула усім серцем. Протягом багатьох років об’єктом її мистецьких візій є квіти та різноманітні квітково-рослинні композиції. Дедалі вони стають більш настроєвими та образними. Одними з останніх цієї серії є твори, в яких символічну роль відведено пелюсткам квітів. У батику “Мій сад”, жасмин духмяним диханням білих пелюсток огортає букет з люпину, лілеї, кручених паничів. У роботі “Віднесені вітром” – зображення двох квіток, що летять і гублять над розпеченою пустелею свої ніжні пелюстки. Мисткиня завершила цю серію композицією “Не малюй, Тамаро, квіти”. Вона зобразила себе у вигляді жінки-пелюстки, яку разом з розкішною галузкою лілеї підхопило виром і виштовхнуло крізь раму із звичного й затишного білого простору до незнаного чорного, який заповнений хвилями слів: “Не малюй, не малюй квіти, це дуже просто, не малюй цього...” В такий спосіб вона свідомо й рішуче немов зрушила себе до нового творчого етапу. Так вона прощалася з квітами, лірично забарвленою поетичною подібністю до натури. Відтак зроблено новий крок і розпочато наступну серію батиком “Кінець літа”. Це - твір ключовий, в значній мірі програмний, в якому провідним є не передача натури, а творення її живописно-умовного образу. Автор будує його на передачі враження від духмяного літнього дощу та землі, що напоєна ліловими пахощами. Це вже не літо, а cкоріше відчуття жалю за літом, що відходить і перетворюється за її висловом “на платтячко, залатане барвінком, метеликами і літнім дощиком”. Розсипалось літо прямокутними й трикутними латочками, неначе клаптиками колись розкішного орнаменту.

Тривалий процес пошуків на кшталт збирання шматочків того орнаменту знайшов продовження в імпровізаціях на тему “Трансформації”. У творах цієї теми Тамара Покотило дослухається своїх відчуттів та інтуїції, йде за образами, що народжується в її уяві: колядники, різдвяна зірка, вертеп... Художницю захоплює процес освоєння й усвідомлення глибин етнокультури – первісної мови знаків-символів (хреста, кола, квадрата), якими щедро орнаментовані українські народні килими, вишиванки та писанки.

Отже в неї виникають цілі образні системи, які вимагають втілення. Розвитком серії “Трансформацій” є твори “Ноєв ковчег” та “Вічний млин”. Єднає їх вселенське відчуття нашого буття: млин – це хрест, що здавна уособлював ідею простору, водночас млин – це колесо життя і цивілізації. Провідною ідеєю є осягнення формули світобудови та вселенського шляху від життєвого хаосу до гармонії. Складна композиційно-ритмічна структура робіт утворена мотивами півмісяця, сонця, хреста. Вартісними ознаками гармонійної викінченості цих композицій-імпровізацій є графічна динаміка геометричних форм та естетика колористичної подачі.

Прагнення дошукатися прихованого тисячоліттями змісту буття навертає художницю до українських обрядових свят. Одним з програмних творів в її творчому доробку є твір 1989 року “Згадка про свято Івана Купала”. Він вражає заглибленим відчуттям архетипного осягнення всесвіту з його стихіями та високим образним вирішенням. Доволі переконливим є втілення відчуття поетики всесвіту, українського фольклору у фігуративній композиції “Буковинська писанка”, створеного цими роками. Центричність та симетрія, оповідність сюжету та пісенність, розкриття змісту через символіку мотивів – все це якнайкраще підтверджує тезу про спорідненість твору з українським народним світовідчуттям. Знаковість символів розкриває ідею радості свята воскресіння і щастя життя. Сяйво писанки-сонця огортає і об’єднує увесь квітучий світ-сад і усіх людей, які уособлені у двох пристоячих постатях жінки та чоловіка. Твір присвячений буковинському дуету “Писанка”.

Одною з провідних тем української образотворчої традиції є тема єднання людини з природою та одухотвореність природних стихій. Саме вона надихає Тамару Покотило на створення наступної серії, які об’єднує назвою “Умовні пейзажі”. Серед них “Русалчин сон”, в якому автор пропонує власну інтерпретацію розуміння животворних таємничих сил природи. У “Віддзеркаленні”, де оживає ліс, відбиваючись у воді і де небо промовляє до землі, центральною є пантеїстична ідея. “Золоті та срібні крила”, “Польоти уві сні” – твори, в яких Тамара Покотило пластично втілює власну подачу відображення міфологічного співіснування стихій: повітря, води і землі. Декоративна площинна розробка композицій будується на динамічному чергуванні кольорових плям, активності плинних ліній та ритмічному повторі контурів півмісяця, в нетривкості форми якого автор вбачає спосіб передачі ефекту простору й стрімкості польоту.

Властива традиційній українській образотворчості статичність композиції у Тамари Покотило виступає важливим засобом виразності. У творі “День” провідною ідеєю є цілісність всесвіту та земного життя, де в єднанні природи і людини, розчиненні людини у природі утворюється вища поетика і гармонія буття. Програмним видається батик “Моя мрія – сон”. Жіноча постать немов зіткана з краєвиду. Її узагальнений контур зникає і знову з’являється в пейзажі, перегукуючись з хвилястою лінією виднокола, півмісяцем, стрункими стеблинами пишної мальви, духмяним летом пелюсток та ледь вловимими порухами повітря. Мисткиня стверджує, що природа є жінкою, жінка є природою. Монументальність та надчасовість – ці типові риси національно образотворчої традиції є тут визначальними.

Узагальненість зображення властива також жанровим сценам в пейзажі, свого роду сюжетним пейзажам. Йдучи за народною картиною, вона розробляє власну інтерпретацію сюжету “Козак Мамай”, сцени з народного життя як у творі “Солов’їна пісня”, де постаті парубка та молодиці в обіймах утворюють символічне Вічне дерево – дерево життя. Проте якщо ці композиції сприймаються на рівні осмислення української фольклорної традиції, то твори “Кудись ішли старі дерева”, “Додому з поля”, “Пам’яті мами” є прикладом архетипного мислення та висловлювання на асоціативному рівні.

Промовисте відчуття українського простору із зближеними планами, його декоративно-площинна подача з характерним акцентуванням обрію та наративність єднають ці жанрові твори із серією своєрідно потрактованих історичних композицій: “Вислані до Сибіру”, “Катівня НКВС”, “Голодомор 33-го”, “Жнива 33-го”,а також “Козацька могила”. Твори на теми козацької історії та подальшого часу є також інспіровані відчуттям першоджерел і національної духовності.

Своєрідне естетичне переживання свого походження, історичного поступу народу викликане інтуїтивним устремлінням прислухатись до генетичної пам’яті, усвідомити себе та свої корені. Подібне чуття іманентності у мистецькому процесі є прикметним для української культурної традиції.

Прагнення самовияву, збагнути свою національну суть, зрозуміти внутрішнє “я” відрізняє і буковинського маляра і графіка Івана Балана. Образотворча праця знаходиться у злагоді й гармонії з його життєвими уподобаннями. Заглибленість в національну історію і наполегливість у потягу дійти об’єктивної суті духовних джерел є складовими творчого методу автора. Відтворюючи життя у візуальних образах, Іван Балан надихається образами Батьківщини і живе Україною. Реальні життєві емоції посилюються мистецькими візіями, відтак народжуються пейзажі-картини, натюрморти, книжкові знаки та ілюстрації літературних творів.

Він закохано почувається у рідних Карпатах, вдумливо вивчає рідну природу. Картинні образи ("Карпатська яблуня", "Вечір. Підзахаричі", "Теплий день", "На перевалі" є поетичним відлунням тих незабутніх вражень, якими повниться митець у захоплюючих мандрах. У малярській серії "Життя дерев" довкілля Балан осмислює як фантастичний світ дерев, сприймаючи їх живими істотами, розповідаючи про їх життєві колізії й надаряючи їх людськими характерами та долями ("Дует", "Повстанська Ніка", "Пробудження", "Доля").

Природа у його полотнах на релігійні та історичні теми існує у символічному вимірі. Прикметною є гранична напруга і виразність твору "Букова весна", який немов випромінює всеосяжне світло, що м’яко струменить у просторі. Пафосом чистих почуттів і прагнення порятувати святині духу просякнуті композиції "Знамення" та "Святий Отче Миколай, моли Бога за нас!". В цих полотнах автор звертається до достовірної драматичної історії церкви Святого Миколая у Чернівцях.

Незаперечним є національний колорит натюрмортів Івана Балана , які вирізняє чулий чар мотивів. Це – стиглі качани кукурудзи ("Коло маминої хати"), соняшник, вогняно-пломенисті айстри, духмяний бузок та паморочливо ніжні півонії ("Натюрморт з сопілкою", "Весняна прелюдія", "Травневий натюрморт"), гуцульські сирні іграшки з писанками, щемливо пам’ятний калач із свічкою та чорнобривці ("Помана"). Знаковість і метафоричність виокремлюють натюрморти "Маки", "Надвечір’я" та "Трагедія риби".

В сенсі образотворчого прояву українських рис світовідчуття зазначимо графіку Івана Балана. Його книжкові ілюстрації та екслібриси заслуговують на особливу увагу. Митець здійснив ілюстрації та оформив книги багатьох буковинців. Серед них збірка поезій Володимира Вознюка “По білому білим”, поезії Марії Матіос “Сад нетерпіння”, ”Славкові казки” Миколи Бокая. Їх графічна інтерпретація є співзвучною поетиці літературних творів. Художник вибудовує візуальний ряд, виходячи з українського фольклору та первісних образів-символів, що сягають часів язичництва та християнства. Доприкладу, він звертається до зображення ластівки та зозулі як символів віщування долі. В екслібрисах зустрічаємо композиції з журавлем – який виступає символом любові до людей та працьовитості, з конем – уособленням прагненням волі (екслібриси В Бабуха) тощо. Окрім цього, в книжкових знаках українська народна ментальність яскраво висвічена образами козака Мамая, кобзарів (із книг Данилевичів, екслібрис В.М. Павенського), буковинських народних ікон та гуцульської кераміки (книжкові знаки І.Снігура, І. Балана, портретної галереї українських письменників).

Яскравим прикладом передачі національного характеру і історичних переживань українців є ілюстрації до багатотомного дослідження Нестора Мизака “За тебе, свята Україно”. З винятковою переконливістю це проявляється в ліноритах до другої книги видання.

Образний лад ілюстрацій будується на гранично лаконічному висловлюванні, майстерно поданому у двоколірному зображенні, де чорні силуети у білому просторі набувають рідкісного напруження. Надзвичайна виразність досягається виваженими узагальненнями в подачі пейзажу та постатей. Прийом спрощення набирає символічної знаковості на зразок класичних образів Михайла Бойчука. Центричність композицій з акцентом на симетрії підкреслює традиційність українського пластичного мислення. Традиційно подано і просторово-об’ємне середовище, яке потрактовано майже площинно. Його тривимір вибудовується по вертикалі суто на масштабних співвідношеннях чорного і білого. Прикметно, що в залежності від змісту та емоційної забарвленості небо, сонце, земля та верби можуть міняти чорний колір на білий і навпаки. Зазначимо виняткову роль лінії горизонту. Вона немов натягнута струна дзвенить чутким камертоном між землею і небом. Високий обрій з білим сонцем та чорними журавлями в аркуші “За Сибіром сонце сходить” – це безмежне вселенське лихо, що тяжко упало на українську землю. Високо до виднокола, де полум’я охопило чорне сонце, здіймають свої гілки чорні вимучені дерева – це невимовні страждання людей і крик природи (лінорит “Палаючі верби”). В “Облаві” білі верби, що немов світяться на тлі чорної гори на далекому горизонті, акцентують щемливий біль матері, фігуру якої подано на першому плані. В аркуші “Спокій” світ поділений на чорне і біле. У чорному небі височіє біле сонячне коло а на білій безлюдній землі – чорні верби над чорною водою (аркуш “Спокій”). Натомість низький горизонт (композиція “Лиха вість”) надає величної монументальності трьом постатям згорьованих жінок. Кожну ілюстрацію обведено чорною жалобною рамою. Тужить разом з людьми уся природа.

Іван Балан в цій серії ліноритів підноситься до духовного діалогу з життям і долею свого народу.

Українськими тенденціями образотворення увиразнена і творчість буковинського художника Ярослава Зайця. Талант разом з естетичною елегантністю та добірністю його графіки створює вдивовиж просвітлену і піднесену мистецьку реальність.

Його пейзажні та фігуративні композиції позначені проникливим відчуттям рідного українського довкілля. В аркуші “Двір мого дитинства” панують рівновага і лагідний спокій. Дитина у власній садибі поруч з мамою почувається в безпеці. Рідне запашне обійстя, звичні звуки дзюрчання молока як доять корову, миле квоктання курей, скрип колодязя... Під стріхою кукурудза та галузки калини, а над хатою таке вічне і безкрає небо. Художник серцем відчуває кожний штрих сільського життя і кожну деталь народного побуту. Психологічна виразність і невипадковість деталей вибудовує струнку логіку образного ладу твору. Все просякнуте відчуттям усталеності та надчасовості. Саме у цій вищій об’єктивності утвореної митцем реальності, неквапній оповідності та у хвилюючому захопленні красою, що так притаманні традиційній українській образотворчості, і знаходимо риси світовідчуття національного характеру.

Відтак такими ж промовистими інтонаціями та красною лірикою образу запам’ятовується театральний плакат до вистави за твором Ольги Кобилянської “В неділю рано зілля копала”. Артистично виконана композиція випромінює неймовірно потужну енергію кохання і вірності, краси і молодості.

За основу автор бере форму хреста, яку утворює зображенням води. Її хвиляста поверхня віддзеркалює граціозну дівочу постать. Легкі брижі води надають зображенню рухливості і нетривкості. Вишукана краса дівчини з купальським вінком, пісенний ритм барвистих стрічок творять прекрасний український образ. Не переобтяжуючи твір зовнішніми етнографічними ознаками, художник засвідчує глибинне розуміння естетики сучасного національного мистецтва.

За яскравий приклад творів національної забарвленості можуть правити також ілюстрації пана Ярослава до книги “Казки Буковини і Покуття. Казки моєї Буковини з уст Олександри Івасюк” та ілюстрації до “Казок з чарівної скрині Рахілі Григоращук”. Серію цих творів відрізняє етнічна орієнтованість та свідоме переосмислення національних першоджерел. Їх єднає передача прагнень людей жити в злагоді та гармонії з рідною карпатською природою. Узагальнені образи побудовані на українських знаках-символах, таких як олень, який уособлює ідею правди та добра; лелека – символ праці та відданості, риба, що є у біблійній традиції втіленням чистоти і святості. Взагалі творам Ярослава Зайця властиві образні інтонації особливої витонченості та шляхетності. Вони приваблюють високим поетичним ладом, відчуттям незбагненної відстороненості та надчасовості. В гранично місткі художні образи автор переконливо закладає вищий сенс буття. Так багатозначно звучать постаті скрипаля, хлопчика з тайстрою або буковинки з яблуками, які висипаються з пелени горботки і котяться на різні боки. Драбина або розстелені на пагорбах рушники, що сохнуть, сприймаються втаємниченим сакральним дійством.

У творчому доробку Ярослава Зайця є ряд робіт, що інспіровані біблійними темами. Одна з них – “Різдво”. Вона радикально відрізняється манерою подачі. У попередніх творах – ретельне опрацювання об’ємів та тривимірного простору, тонкий реалістичний рисунок, притишене звучання кольорів. Натомість багатофігурна композиція “Різдво” виконана в узагальненій манері, об’ємно-просторове вирішення зближених планів вирізняється декоративністю та умовністю. Сцени “Різдва”, “Несіння хреста”, “Коляди”, “Трьох царів” об’єднані передачею цілісного відчуття величі і трагізму біблійного сюжету та народних уявлень про початок і кінець усього сущого, народження і смерть, радість і печаль.

Ярослав Заяць – митець самобутнього таланту та потужного творчого потенціалу, який підсилений інтелектуальним осягненням фольклорних традицій. Його творчість споріднена з національною етнокультурною водночас зорієнтована на здобутки світового мистецтва.

Наразі питання проявів українського світобачення у творчості буковинських митців окреслено на прикладі творчості кількох цікавих індивідуальностей, спільним для яких є оригінальні прояви національного світовідчуття та національного формовияву, відтак українських мистецьких традицій.

Література:

Грушевский М.С. Почерк истории украинского народа.- К. 1990, с. 398.

Митрополит Іларіон. Дохристиянські вірування українського народу. - К. 1992, с. 424

Міщенко Г. Що таке національна форма. //Образотворче мистецтво. - 1997, число3-4

Петрова О. Дещо з архіву та з сучасного мистецтва України. - Сучасність. - 2000, ч.12.

Сіробаба М. Зміст і форма – ознаки національного в образотворчості..// Образотворче мистецтво.-1999.-числа 1-2.

Сліпушко О. Давньоруський бестіарій (Звіролов).- К. 2001.- с.144.

Українська культура: Лекції за редакцією Дмитра Антоновича. Упор. С.В. Ульяновська.- К. 1993, с. 560

Яців Р. Ідеали, повертайтеся, або Львівський клуб українських митців. - Мистецькі студії. - 1991, ч.1